Резолюція Міжнародної науково-практичної конференції від 7 вересня 2018 року у Львові

Міжнародної науково-практичної конференції на тему:

«Суспільно-історична та політико-правова оцінка тотального виселення українців з етнічних земель Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини у 1944-1951 рр.»,

яка відбулася 7 вересня 2018 року у Львові в Центрі Митрополита Андрея Шептицького Українського католицького університету (вул. Козельницька, 4) і була приурочена 74-им роковинам початку трагічного виселення автохтонних українців з їх одвічних земель так званого Закерзоння у 1944-1951 роках.

 

Ініціатором конференції виступила Світова федерація українських лемківських об’єднань (СФУЛО).

Організатори конференції: Львівська обласна державна адміністрація, Львівська обласна рада, Світова федерація українських лемківських об’єднань, Український католицький університет, Центр дослідження українсько-польсько-словацького пограниччя УКУ, Всеукраїнська правозахисна організація «Меморіал» імені Василя Стуса.

Конференція проведена за підтримки: Міністерства освіти і науки України, Міністерства закордонних справ України, Міністерства культури України, Українського інституту національної пам’яті, Світового Конгресу Українців, Української Всесвітньої Координаційної Ради, Української Федерації Америки.

У роботі конференції взяли участь 32 учасники (науковці, дослідники, громадські діячі) із України, Словаччини, Польщі, Канади. Всього в процесі роботи розглянуто і обговорено 30 доповідей (2 співдоповіді) з анонсованої тематики. На основі цих матеріалів підготовлено і опубліковано окремий збірник матеріалів конференції (27 доповідей) щодо питань виселення українців з етнічних земель Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини у Польщі впродовж 1944-1951 років.

Основна мета цієї конференції – встановлення об’єктивної суспільно-історичної, політико-правової справедливості щодо тотального примусового виселення українців-автохтонів за національною ознакою з їх предковічних земель, знищення їх культури, етнічних особливостей, звичаїв та обрядів на територіях проживання їх пращурів у багатьох поколіннях. Така справедливість необхідна для формування відповідної оцінки цих подій на рівні держави Україна та на її основі апелювання до міжнародної спільноти, до гуманітарних цінностей людства, задля унеможливлення повторення подібних злочинів проти людяності, відновлення національної пам’яті.

Подані наукові доповіді, їх обговорення констатують те, що впродовж 1944-1951 років на території тодішньої Польщі було завчасно і підступно сплановано, організовано і здійснено більшовицько-комуністичними режимами Польщі та СРСР злочин проти людяності стосовно її мирних громадян виключно української національності шляхом їх тотального виселення з місць проживання без права повернення та оскарження таких дій у встановленому порядку.

В результаті його здійснення впродовж 1944-1951 рр. з етнічних українських земель Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини у Польщі,  на яких споконвіку компактними поселеннями проживали українці-автохтони, було примусово виселене ВСЕ корінне населення названих регіонів, разом – близько 750 тисяч осіб. Це вигнання було «легітимізоване» шляхом підписання документу з назвою: «Угода між Урядом Української Радянської Соціалістичної Республіки і Польським Комітетом Національного Визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР» від 9 вересня 1944 року.

Ця спланована широкомасштабна і злочинна акція з примусового виселення українців з їх споконвічних земель проводилася в кілька етапів:

– 1944-1946 рр. – примусове виселення під лукавою назвою «евакуація» майже півмільйона українців з їх етнічних земель у Польщі до УРСР на підставі вищезгаданої Угоди від 9 вересня 1944 року. Офіційна цифра виселених українців згідно існуючого реєстру – 482880 осіб. Події 1944–1946 років у Надсянні, Холмщині, Підляшші та Лемківщині слід трактувати як наймасштабнішу депортацію українського етносу у новітній історії України.

– 1947 р. – тотальна етнічна чистка в ході військово-політичної операції «Вісла» з брутальним виселенням близько 150 тисяч українців на північно-західні землі Польщі; підозрювані в непокорі були відправлені у концентраційний табір «Явожно» (4000 українців);

– 1948 р. – примусове виселення жителів прикордонної смуги західних областей України вздовж радянсько-польського кордону (9125 осіб) з територій, які відходили до Польщі, на схід УРСР. (Підстава: Угода про демаркацію державного кордону між СРСР і Польською Народною Республікою 1947р., Постанова Ради Міністрів УРСР «Про заходи у зв’язку з відселенням радянських громадян з населених пунктів, які відходять від Української РСР до Польщі» від 14 квітня 1948 року).

– 1951 р. – примусове виселення українців Західної Бойківщини з територій, які відходили до Польщі, у південні регіони УРСР (32066 осіб) внаслідок Договору між ПНР і СРСР «Про обмін ділянками державних територій» від 15 лютого 1951 року.

Всупереч деяким твердженням про «добровільність» цієї акції, факти свідчать про її жорстку примусовість. Від самого початку переселення було порушено умову декларованої добровільності. А передумовою до виселення була тривала політика знищення української національної ідентичності у міжвоєнний період, яка супроводжувалася утисками прав українців у всіх напрямах: в культурі, освіті, релігії, виборчому праві, земельних відносинах тощо, пацифікаціями, арештами, побиттями, вбивствами, підпалами сіл, погромами українських закладів і установ та ін.

Конференція відзначає, що існує безліч фактів, документів, фотографій, свідчень потерпілих тощо про те, хто, у який антилюдський (і збройний у т.ч., оскільки застосовувались регулярні військові підрозділи) спосіб і з якою метою у період з 1944 до 1951 року очищав території так званого Закерзоння від громадян української національності, демонструючи при цьому брутальну вибірковість за етнічною ознакою, жодним чином не зважаючи на дотримання існуючих на той час прав і свобод людини, тим самим здійснюючи злочини проти людяності.

 

Ґрунтуючись на основі системних досліджень істориків та правознавців, на докладному аналізі зібраних архівних матеріалів, історичних документів, свідчень потерпілих, зовнішньої і внутрішньої ситуації, в якій опинились українські етнічні землі т. зв. Закерзоння наприкінці 1930-х і в 1940-х роках;

Виходячи з доступних польських архівних документів, розсекречених і опублікованих у виданні «Польща та Україна у 30-40 рр. ХХ ст. Невідомі документи з архівів спецслужб»;

Визнаючи, що депортація західноукраїнського населення з післявоєнної території Польщі, а також оптація українців Чехословаччини – це трагедія українства взагалі, основною причиною якої була жорстокість тоталітарно-комуністичного режиму та бездержавність української нації;

Вказуючи на те, що ці злочинні акції від самого початку до кінця відбувалися під пильним наглядом та командою Кремля, і післявоєнні виселення українців з їхніх етнічних земель у Карпатах були однією з ланок системного нищення українства взагалі, що це був широкомасштабний і системний акт проти українського народу, викорінення українства з його споконвічних земель;

Беручи до уваги той факт, що у часи радянського і польського комуністичних режимів, у зв’язку з появою незаконної угоди між урядом УРСР, сателітом СРСР, і де-юре ніким не визнаним на міжнародному рівні Польським Комітетом Національного Визволення, з яким УРСР не мала дипломатичних відносин, “Про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР” від 9 вересня 1944 року, завізовану нелегальною печаткою ПКНВ, відбулась репресія в формі примусової евакуації проти польських громадян української національності, які у 1944–1946 роках за етнічною ознакою були виселені з місць постійного проживання на території сучасних східних та південно-східних воєводств Республіки Польща і вислані на заслання до УРСР, де в місцях поселення для них був створений нормативно визначений вищими органами влади УРСР фактичний режим спецпоселень, а вони використовувались на примусових працях в системі радянського народного господарства;

Стверджуючи, що акції виселення автохтонних українців з їх історичних етнічних земель, насамперед до СРСР у 1944–1946 рр., у 1947 році на північно-західні землі нової Польщі, у 1948 і в 1951 рр. знову до СРСР, слід трактувати, як один процес депопуляції українців Лемківщини, Холмщини, Підляшшя, Надсяння, Любачівщини та Західної Бойківщини;

Будучи переконані, що метою акції «Вісла» як етнічної чистки проти українців було знищення національної ідентичності українців, які проживали на території Польщі. УІНП було дано визначення цієї акції як «депортації або примусового переміщення населення», з застосуванням «катувань», «переслідування групи, яка підлягає ідентифікації, з національних мотивів у зв’язку з проведенням депортації та примусового переміщення цієї групи», тому може бути кваліфікована як злочин проти людяності; також подано обґрунтування цієї акції як воєнного злочину та етнічної чистки;

Підкреслюючи, що державні діячі польського та радянського урядів усвідомлювали протиправність своїх дій, тому документація і наміри приховувались і носили гриф «Цілком таємно»;

Враховуючи, що до акції «переселення» мирного населення були залучені військові підрозділи польського т. зв. народного війська, радянських диверсійних груп, відділи польського підпілля, каральні органи – відділи НКВС, радянської міліції, управління безпеки тощо, що вказує на репресивний, насильницький характер і примусовість виселення за етнічною ознакою;

Беручи до уваги те, що цей злочин тоталітарної влади проти власних громадян за етнічною ознакою мав руйнівні наслідки на українські етнографічні спільноти – лемків, холмщан, підляшуків тощо, які визначаються як субетноси, і це призвело до їх фізичного і духовного відмирання, до руйнування української культурної та історичної спадщини на етнічних теренах і поставило під загрозу знищення цілі етнографічні групи українського народу;

Звертаючи пильну увагу на те, що виселення українців відбувалося з грубими порушеннями прав людини, супроводжувалося масовими та поодинокими вбивствами, пацифікаціями сіл, побиттями, скаліченнями, насильствами жінок, підпалами домів, грабежами майна, нищенням інфраструктури, нападами озброєних груп, а в процесі т. зв. оптації українців Чехословаччини застосовувано обман та залякування примусовим виселенням як засіб психологічного тиску;

Зважаючи на те, що так звана «евакуація» застосовувалася без права на повернення, то цей процес можна визначити як довічне заслання за ознакою «українець», що є однією з форм репресій, визначених чинним законом України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років»;

Підкреслюючи, що під час депортації (примусового виселення) застосовувалися жорсткі методи примусу, в т. ч. під загрозою для життя, позбавлено людей засобів для нормального життя, нерухомості тощо, можна констатувати грубе порушення прав людини та прав національної спільноти – дії, які засуджено на міжнародному рівні (Резолюція Ради Європи № 1481 (2006) „Про необхідність засудження міжнародним товариством злочинів тоталітарних комуністичних режимів”, Резолюція Європарламенту від 2 квітня 2009 р. про європейську свідомість і тоталітаризм);

Відзначаючи, що всі названі складові, що призвели до тотального вигнання етнічних українців з їх одвічних земель у Закерзонні, які тривали впродовж ХХ ст., моделювались штучно;

Усвідомлюючи, що відсутність визначеної юридичної кваліфікації дій та практика багатолітнього замовчування злочинів тоталітаризму щодо депортації українців Закерзоння у 1944-1951 роках не може бути шляхом до порозуміння;

Підкреслюючи, що найбільшим злочином нині була б політизація з будь-чийого боку цих трагічних сторінок нашої спільної історії чи політика реваншизму;

Звертаючи увагу на те, що за роки незалежності неодноразово робилися спроби прийняття Закону України, а громадські організації, які об’єднують виселених українців («Лемківщина», «Холмщина», «Надсяння», «Закерзоння» та інші), неодноразово зверталися до Президентів України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України зі зверненнями про вирішення на законодавчому рівні питання про засудження злочину тотального примусового виселення автохтонних українців з їх етнічних земель у Польщі та відновлення їх прав;

Спираючись на норми міжнародних зобов’язань України щодо захисту прав і свобод людини та громадянина, Резолюцію Парламентської Асамблеї Ради Європи №1096 (1996) від 27 червня 1996 року щодо ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних режимів, №1481 (2006) від 26 січня 2006 року щодо необхідності міжнародного засудження злочинів тоталітарних комуністичних режимів, резолюцію Парламентської Асамблеї ОБСЄ SC (09) 3 R від 29 червня – 3 липня 2009 року щодо неприпустимості звеличення тоталітарних режимів, декларацію Європейського Парламенту від 23 вересня 2008 року щодо проголошення 23 серпня днем пам’яті жертв сталінізму і нацизму, резолюцію Європейського Парламенту від 2 квітня 2009 року щодо європейської свідомості та тоталітаризму, Закон України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17 квітня 1991 року №962-XII, Закон України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» від 9 квітня 2015 року №317-VIII, Статут Міжнародного Нюрнберзького військового трибуналу 8 серпня 1945, стаття 6. пункти b) і c);

Виходячи з принципів Конституції України та міжнародних норм права

Закликаємо:

1. Визнати незаконною і злочинною та засудити угоду між урядом УРСР і де-юре ніким не визнаним на міжнародному рівні Польським Комітетом Національного Визволення “Про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР” від 9 вересня 1944 року, яка стала підставою для проведення репресивної акції за політичними та національними мотивами щодо польських громадян української національності, та нормативно-правові акти, пов’язані з нею.
2. З метою відновлення історичної справедливості та усунення наслідків тоталітарного свавілля, примусову евакуацію етнічних українців до УРСР 1944–1946 років на підставі Люблінської угоди з УРСР від 9 вересня 1944 року визнати: депортацією – політичною репресією, здійсненою радянським і польським тоталітарними комуністичними режимами, а також визнати військовим злочином, скоєним під час Другої Світової війни та злочином проти людяності, як це визначено пунктами b) і c) статті 6 Статуту Міжнародного Нюрнберзького військового трибуналу 8 серпня 1945р.
3. Реабілітувати польських громадян української національності, примусово виселених до УРСР на підставі Люблінської угоди з УРСР від 9 вересня 1944 року, та їх нащадків як жертв політичних репресій. Відповідно прирівняти примусово евакуйованих до осіб репресованих на підставі статті 3 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17 квітня 1991 року. У відповідності до цього, до статті 3 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» внести доповнення наступного змісту: «… також примусово евакуйованих до УРСР у 1944-1946 рр. за угодою між Польським комітетом національного визволення та урядом УРСР від 9 вересня 1944 р.».
4. Створити науково опрацьований реєстр всіх жертв цих репресій.
5. Поновити та визнати інші порушені цією репресією права і свободи людини та громадянина, що відповідає статті 4 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій» від 17 квітня 1991 року.
6. Створити та забезпечити роботу експертної комісії із розроблення об’єктивної та незалежної правової оцінки злочинів комуністичного тоталітарного режиму – примусових виселень українців у 1944–1946, 1947, 1948, 1951 роках.
7. Враховуючи політико-правову оцінку документів, процесів і наслідків тотального примусового виселення українців у 1944-1951 р.р. з їх історичних етнічних земель на території «Закерзоння», здійсненого колишніми тоталітарними режимами, звернутися до суб’єктів законодавчої ініціативи України з пропозицією підготувати і прийняти законодавчий акт з визначенням відповідного статусу виселених як жертв політичних репресій тоталітарних режимів та їх реабілітацію;
8. Створити Державну програму відродження і збереження духовної і культурної спадщини тих етнічних груп українського народу, які внаслідок тотального виселення та асиміляції були поставлені на межу зникнення, зокрема лемків.
9. Підтримати проведення загальнодержавних заходів, приурочених сумним 75-им роковинам примусового виселення українців із їх етнічних земель у 1944-1951 рр. і закликати Президента України та Президента Польщі забезпечити ці заходи на державному рівні.

Резолюція конференції була одностайно схвалена учасниками конференції.

 

Голова Світової федерації

українських лемківських об’єднань                                                   Ярослава Галик